До 200-річчя з дня народження Осипа Бодянського

На початку головної книги “О времени происхождения славянских письмен” (1855 рік), яку високо цінував Тарас Шевченко, Осип Бодянський писав: “В жизни народов, как и человека, бывают события, воспоминание коих всякий раз погружает мыслящие умы в невольные думы. Особенно это надо заметить о годовщине их, когда они, так сказать, сами напрашиваются. Тут иногда приходится раздуматься и самой даже неповоротливой, самой рассеянной голове”.

Тож до яких роздумів спонукає наші сучасні меркантильно-неповороткі й кліпово-легковажні голови двохсотлітній ювілей Шевченкового друга Бодянського?

Саме завдяки Бодянському Тарас Григорович вже з початку 1840-х років стає відомим у слов’янському науковому та літературному світі, зокрема П. Й. Шафарику, В. Ганці. За словами Івана Дзюби, Бодянський, бувши своєрідним містком між українськими й російськими дослідниками й симпатиками слов’янства та ідеологами зарубіжного слов’янства, сприяв опосередкованим зв’язкам Шевченка з останніми.
Бодянський був одним із перших пропагандистів поетової творчості в Москві. Мені пощастило знайти в газеті “Московские ведомости” за 12 лютого 1844 року невідому раніше публікацію Бодянського про поетичний збірник Шевченка “Чигиринський Кобзар і Гайдамаки”. У ній Бодянський дав масштабну й точну характеристику Шевченка як “природного сина Південної Росії”, який не тільки пише “прекрасні, мелодійні вірші”, а ще й обдарований маляр. Іншим разом у листі до Шевченка в липні 1844 року Бодянський писав, що він “й пером і палітрою однаково вертить”.
Бодянський уміло й зі знанням справи представив москвичам творчість Шевченка, і тридцятирічний український Кобзар постав перед освіченою московською публікою у всій красі розквітлого таланту, в ореолі національного поета і мислителя.
Характерно, що публікація Бодянського в “Московских ведомостях” була приурочена до приїзду Шевченка в Москву й стала передумовою їхнього знайомства. Зрозумівши творчі можливості історика Бодянського, Шевченко вже навесні 1844 року писав йому: “…Для історії прошу вашої помоги,.. текст історичеський будете ви компоновать…” Ішлося тоді лише про підготовку задуманої Шевченком серії офортів “Живописная Украина”, та фактично поет висловився про саму суть його зацікавленості в науковому забезпеченні всіх творчих проектів у галузі історичної проблематики. Годі було б шукати ерудованішого й досвідченішого вченого-українознавця з енциклопедичним світоглядом, ніж Осип Бодянський. Через десять років після їхнього знайомства професора обрали членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук, і серед Шевченкових друзів не було іншого співвітчизника з таким високим науковим званням.
Всебічне вивчення першої московської зустрічі у лютому 1844 року Шевченка з Бодянським переконало мене в тому, що вчений був опосередковано причетний до написання у Москві 19 лютого вірша “Чигрине, Чигрине…”, зокрема пронизливих рядків: “За що скородили списами московські ребра?..” Безпосереднім поштовхом до їхнього написання стали Шевченкові розмови з Бодянським про роль Московщини в історичній долі України, зокрема, про похід гетьмана Петра Сагайдачного на Москву 1618 року, точніше, про те, як 20-тисячне козацьке військо зібралося біля Арбатських воріт для штурму міста.
Знайомство і дружба з Бодянським мали для Шевченка животворне значення, збагатили його бачення української історії, дали змогу ознайомитися з новітніми публікаціями. З інтелектуалом Бодянським Тарас Григорович всотував історичні знання, випробовував творчі проекти, ідеї тощо.
Про російського й українського вченого, славіста, фольклориста, видавця історичних документів, педагога, перекладача Бодянського написано чимало, його заслуги перед Україною увічнив Іван Франко, але ж, як сказав Осипу Максимовичу свого часу Микола Гоголь, у нас “якось розучуються читати”. З іншого боку, життя Бодянського висвітлено не досить глибоко, фраґментарно й без належної уваги до його дружби з Тарасом Шевченком. Невикористаною залишалася більшість документів Осипа Максимовича, які десятки років покривалися архівним пилом у Москві та Києві. Якби знали Осипа Бодянського трохи більше в нинішній Україні, то йому, напевне, дісталося б за те, що він органічно суміщав український патріотизм з імперсько-російською ідентичністю. Та чи можливе таке неприродне поєднання? Питання не порожнє, не вузькоцехове, а принципове, історіософське. На нього маємо відповідати, якщо хочемо засвоїти уроки гіркої історії, в якій, як у бурштиновій смолі, поки що скам’яніло завмерли деякі наші співвітчизники — вірнопіддані Російської імперії.
Серед них Осип Бодянський — постать найпомітніша та суперечлива, отже, найцікавіша. Не секрет, що Бодянський, як і кожний університетський професор, офіційно давав цареві “клятвенное обещание”: “Верно и нелицемерно служить и во всём повиноваться, не щадя живота своего, до последней капли крови… высокому его императорского величества Самодержавству…” Більш того, Бодянський усе життя залишався вірним цій клятві, він не лише не був ідейним борцем проти царя та самодержавства, ба навіть у щоденнику жодного разу не сказав критичного слова про Миколу І та його майже тридцятирічне правління.
Тоді, коли Шевченко перебував у Новопетровському укріпленні, Бодянський одержав від царя орден Святої Анни ІІ ступеня та інші знаки монаршої милості. Він дорожив ними й не посмів написати жодного листа Шевченкові на заслання, бо добре знав: якщо стане відомо про його листування з опальним поетом, то “флетчерівська історія” 1848 року, коли його на цілий рік витурили з університету, буде здаватися дитячою забавкою.
За словами Михайла Драгоманова, Бодянський належав до людей, “поламаних царськими порядками і не вискочивших хоч думкою зовсім за кордон царський і церковний…” Однак Бодянський, залишаючись законослухняним царським підданим, “вискакував” думкою своєю, а головне реальною справою, далеко за межі тодішнього царистського й церковного розуміння місця та значення Малоросії в історії й сучасності Російської імперії.
У щоденнику Бодянського є надзвичайний запис про його суперечку з літератором Дмитром Свербєєвим. “Не розумію, як можна бути в наш час національним”,— сказав той. “А я так не розумію, як можна не бути національним у наш час”,— парирував Осип Максимович. Он як! У середині XIX століття московський професор Осип Бодянський почувався національним патріотом, ідентифікував себе з Україною. Його інтелектуальна складова перебувала в гармонії з духовною, національною.
Життєве кредо редактора “Чтений в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете” чітко сформульовано в листі до Михайла Максимовича в січні 1847 року: “Я решил во что бы то ни стало обнародовать малороссийские летописи; собрал их множество и собираю беспрестанно. Надеюсь при помощи Божьей, здоровье и том положении дел, какое теперь царствует в Обществе, успеть, и за мною никому не угнаться, хоть бы и на украинском коне. Я ведь и сам козак. После летописей примусь и за официальные бумаги, в коих недостатка нет и быть не может…” (підкреслення моє — В.М.).
Ці слова можна поставити епіграфом до всієї видавничої діяльності Бодянського. Вчений, якому ще не виповнилося сорока, будував грандіозні патріотичні плани публікації літописів і документів з української історії. Вкрай важливо зазначити, що ці плани не залишилися на папері, а були значною мірою реалізовані. До Бодянського та й після нього не було більше в Москві науковця, який один видав би стільки історичних джерел із патріотичних спонук. Саме цей людський подвиг українця Бодянського залишиться в нашій національній пам’яті, а не марні розумування про те, чого він не зробив для України як імперський громадянин.
Із кінця 1848 року Бодянського усунули від видавничої роботи, а “Чтения” змінили вивіску, тож документів з історії України в органі Товариства історії і старожитностей російських практично не друкували впродовж десятиліття. Та варто було Бодянському повернутися в “Чтения”, він знову відновив постійну рубрику “Материалы славянские”, в якій вміщували публікації з історії України. Уже в першій книзі за 1858 рік було опубліковано “Источники малороссийской истории, собранные Д. Н. Бантыш-Каменским и изданные Действительным Членом О. Бодянским”, “Діаріуш” Миколи Ханенка та інші матеріали з української історії.
У березні 1858 року Бодянський показав цю книгу “Чтений” Шевченкові, й той прочитав у передмові Бодянського до “Діаріуша”: “Прошедшие судьбы Малой России преимущественно должны останавливать внимание и заботливость на себя Малороссиян, сынов ее. Не позаботятся они о том, кто же станет заботиться? Всякое уважение и значение наше исходят от нас самих, и от нашего самопознания и самоуважения” (підкреслення моє — В.М.). Так була знову підтверджена програма патріотичної роботи Бодянського, яку й підтримував Шевченко. Хто ж, як не він, міг оцінити національний патріотизм Осипа Максимовича і його, говорячи Шевченковими словами, “запорозьку душу”! Звернімо увагу, як цими двома словами Шевченко тепло вивищив у к р а ї н с ь к і с т ь Бодянського.
З архівних джерел видно, що законослухняний і вкрай обережний Осип Максимович удома, затамувавши подих, переписував антицарські, осердні поетичні рядки Шевченкового “Великого льоху” про митарство душ, покараних Богом за мимовільні, несвідомі, але страшні гріхи перед Україною. Три болісні душі, які уособлювали в Шевченковій містерії високу національну свідомість і духовність трьох зламних періодів української історії — за Богдана Хмельницького, Івана Мазепи та царювання Катерини II — злилися з професорською душею й назавжди оселилися в ній. Мені доводилося чути пуританські голоси тих, хто звинувачував Бодянського в тому, що насправді він і не збирався нести хрест, який узяв на свої плечі наш національний геній. Але у кожного — власний хрест. І не судіть, то й не судимі будете.
На моє переконання, ніким досі не акцентоване переписування рядків із Шевченкового “Великого льоху” було тихим і високим духовним подвигом підданого Російської імперії, українця Осипа Максимовича Бодянського, бо наодинці з Тарасом Григоровичем Шевченком він грішною душею своєю все-таки приєднався до поетової незламної віри в те, що
Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..
Пам’ятатимемо, що рукою Бодянського було переписано невидані в ті часи поему “Кавказ”, послання “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…”, вірші “Гоголю”, “Холодний яр”, “Як умру, то поховайте…” та інші поетові твори.
Тарас Григорович пам’ятав про величезну видавничу діяльність Бодянського в Москві на користь української справи, і перше його прохання з неволі про висилку літератури стосувалося саме “Чтений” (лист до Варвари Рєпніної від 24 жовтня 1847 року). Поет оцінив мужність ученого, який передав йому на заслання “Історію Русів”, “Літопис Самовидця”, інші літописи та праці, опубліковані в редагованих ним “Чтениях”: “Спасибі тобі, друже мій милостивий, за літописи…” (1 травня 1854 року); “Спасибі тобі ще раз за літописи, я їх уже напам’ять читаю. Оживає моя мила душа, читаючи їх!”
На мою думку, ці поетові зізнання слід сприймати буквально. Він таки напам’ять знав літописи, які прислав Бодянський із Москви. Більш того, саме завдяки зануренню в історичні праці Шевченко справді зберігав і примножував інтелектуальний потенціал, оживлював душу, накопичував знання з історії України.
Настав час піднятися в оцінці постаті Бодянського до того високого щабля, який визначив йому Шевченко. Поки що ми сприймаємо Бодянського в унісон з Михайлом Драгомановим, який невдовзі після його смерті написав: “Все-таки, будучи з природи далеко не посліднім чоловіком і в Москві, і на Україні, він не став в ряду перших ні там, ні там”.
Звісно, що так, якщо говорити про справді перший ряд великих українців, у якому стоять Тарас Шевченко і Микола Гоголь. Але серед видатних українців, які жили й працювали в Росії, де твердо числяться Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Михайло Максимович, наш герой — Осип Бодянський — має посісти належне місце.
Цей акт історичної справедливості має бути гласним і відображеним в енциклопедичних виданнях, підручниках, у спеціальній біографічній праці про Бодянського. В Україні така книжка мала б вийти, скажімо, в серії “Особистість і доба”, а в Росії — в серії “Жизнь замечательных людей”.
Зробимо це, бо Драгоманов справедливо вважав, що, згадуючи Бодянського, “ми нічого другого не робимо, як тільки признаємо, що то за багата нива наша козацька, слов’янська, федеральна, демократична, твердодуха Україна!”
Певно, нове слово про Бодянського, за Шевченка, “порадує запорозьку душу” ювіляра.